Оля, сидячи біля мене на дивані, тихо, проте впевнено читає уривок з «Казки про Дощ» Белли Ахмадуліної. Дівчинка знає ще напам’ять поезії Блока, Єсеніна та Пушкіна і переказує майже дослівно прозу, особливо казки.

Найкраще – азербайджанські народні. Зазвичай, вірші дівчинці читає мама Наталя, а казки – тато Толя. Це буває зранку, коли ніхто і нікуди не поспішає, або ввечері – перед сном.

– Олі достатньо двох або трьох прочитань, і вона легко запам'ятовує текст, – «хизується» мама дівчинки.

До надзвичайних можливостей Олиної пам’яті її батьки вже звикли, а я - відверто здивована і зачарована дівчинкою. Їй – десять років, вона вчиться у третьому класі спеціальної школи для «особливих» дітей. У Олі – ДЦП. Таких, як вона, – багато. Але ж більшість цих дівчаток і хлопчиків у свої десять років, окрім проблем з опорно-руховим апаратом, мають на додачу ще й проблеми з мовленням: усе розуміють, кажуть їхні тата й мами, от тільки вимовити не можуть. Тому Оля, виходить, насправді, особлива: вона чітко і виразно говорить, самостійно пересувається, ходить до басейна і вміє кататися на лижах, а минулого року вона разом з родиною вперше пішла в гірський похід на Кавказ.

Оля швидко показує мені фотоальбоми зі світлинами кавказьких ущелин, гір та льодовиків. Вона була там і все сходила своїми маленькими сильними ніжками. Родина Олі обросла цікавими туристичними історіями, які ми всі разом запивали чаєм з вафлями та зефіром. Тож, про хворобу дівчинки говорити не хотілося. Тому ми й не говорили.

– Ось уже тиждень, як ми кашляємо, тому зараз Оля сидить вдома, – розповідає її мама.

Ми заговорили про школу і Оля одразу принесла мені свій щоденник. Вона розгорнула його, аби показати оцінки. Усього потрошку – отаким був Олин щоденник.

– Усе залежить від мого настрою, – Оля діловито роз’яснює мені все, навіть не дочекавшись моїх прогнозованих «дорослих» запитань. Оля – специфічна учениця, спільну мову знаходить не з усіма, а коли мама Наталя сварить її часом за погану поведінку – дівчинка у відповідь розповідає мамі казки. І та більше не злиться.

Мама Наталя розповіла мені про Олин клас, де навчаються ще семеро «особливих» дітлахів, та про однокласника Даню, який щоразу допомагає дівчинці нести її рюкзак. А ще в Олі є Галина Петрівна, улюблена вчителька.

– Ви навіть не уявляєте, що відбувається! – непідробний захват маленької оповідачки-Олі. – Вона мені дзвонить, говорить зі мною. Я хочу з нею жити. Тату, розкажи, як я ходила до неї в гості!

І тато розповів про Галину Петрівну, яка займається з Олею та іншими дітками ЛФК. А дівчинка, коли їй погано чи сумно, завжди приходить до неї. Як каже тато Толя, Оля дуже швидко звикає до гарних людей. Тому до Галини Петрівни вона теж дуже швидко звикла. Власне, як і всі діти. А ще у Олі є двоє дорослих друзів – дядько Олег та дядько Гриць. Дядьки – не рідні, просто люди, які люблять Олю і хвилюються за її здоров’я.

– Дивіться, все розпочалося 16 грудня 2006 року. – Оля показує мені списаний кульковою ручкою блокнотик. Туди всією родиною записують усі вправи та процедури, які проходить дівчинка. Журяться, коли доводиться робити паузи, і засмучують дядька Гриця, який усе «контролює».

– Пам’ятаю, як в однієї нашої знайомої донька стала ходити. Ми так раділи тоді за них обох. Проте вважали, що у нас такого не буде, – під кінець розповідає тато.

Раз на півроку його донечка їздить до Трускавця. А путівки туди дуже дорогі, близько 6 000 гривень, не враховуючи проживання та харчування. Наталя і Анатолій шукали і знаходили кошти на лікування Олі. І, практично, всім новим рухам їхня донька навчилася саме там, у Міжнародній клініці відновного лікування. Їздити туди Олі необхідно регулярно – два рази на рік, аби не зупинятися на досягнутому. А ще – аби крім лиж дівчинка «підкорила» ще й велосипед.

Якщо ви небайдужі і бажаєте допомогти, зателефонуйте до Головного управління соціального захисту населення за тел. 497-56-44 і дізнайтесь, як можна надати допомогу.

Джерело: «Вечірній Київ»
http://www.vechirnij.kiev.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=8084&Itemid=198