Київська школа № 168 дуже відрізняється від решти загальноосвітніх закладів міста. Три роки тому керівництво школи вирішило запровадити інклюзивну форму освіти, коли хлопчики й дівчатка з діагнозом ДЦП навчаються в одних класах зі здоровими дітьми. Учителі школи самі розробили та впровадили проект інклюзії, де врахували всі необхідні аспекти навчання дітей із фізичними вадами. Спеціальні класи з обов’язковими спальнями, коридори з поручнями, чітко визначена ширина дверей, особливі умивальники – це не повний перелік корисних нововведень.

Для дітей з особливими потребами тут своя програма навчання: під час уроків учителі роблять перерви кожні 10-15 хвилин, щоб учні не втомлювалися. Після уроків – тиха година. Хто не хоче спати, той робить домашні вправи, малює, читає або займається у тренажерній залі. Вправи на спеціальних тренажерах (закуплених відповідно до порад лікарів-реабілітологів) допомагають дітям долати прояви хвороби та краще пристосовуватися до життя в суспільстві. Крім того, від початку такої роботи було визначено, що один інклюзивний клас потребує не менше чотирьох фахівців (класний керівник, вихователь, психолог та нянечка). А ще діти з особливими потребами отримують допомогу в логопеда, масажиста і спеціаліста з ЛФК.

За станом здоров’я та успішністю учнів стежить ціла «армія» дорослих, тому й результати дружної співпраці відповідні. Мами дітей, хворих на ДЦП, розповіли «УМ», що їхні малята починають вставати з інвалідного візка і пересуватися самостійно – наперекір усім прогнозам лікарів. Батьки впевнені – це стало можливим тільки завдяки спільному навчанню «особливих» та «звичайних» дітей.

ЩОДЕННИЙ ШЛЯХ «ЗА ТРИДЕВ’ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ»

«Мій синочок два роки сидів удома, бо його в жоден інтернат не хотіли брати, – розповідає «УМ» мама 11-річного Іллі. – Дітям, які пересуваються на візку, пропонують тільки навчання вдома. Тричі на тиждень прийде викладач на півтори-дві години, і все. Решту мусили давати самі. Але хіба ж це можна порівняти з нормальним навчальним процесом? І ми дуже раді, що два роки тому дізналися про цю школу. Ілля в 9 років вступив до другого класу, і спочатку було важко. Наші мамочки знають – він був дуже закритий, десь півроку взагалі не хотів ні з ким іти на контакт. Але згодом почав товаришувати з багатьма дітьми, повеселішав! І в навчанні підтягнувся. А ще, ви знаєте – у цьому році син почав вставати з візка і ходити! Звичайно, не сам, я його притримую за руку, але ж пересувається. Лікарі сказали, що це неможливо. А я знаю: цьому вчать діти. Ілля бачить, що його друзі кудись побігли, і сам поривається за ними! Тому й змінюється. А в школі–інтернаті, де всі мають схожі проблеми, за ким захочеться побігти?»

У «дружній» школі хлопчикам і дівчаткам із ДЦП настільки комфортно, що деякі батьки згодні щодня долати 100-кілометровий шлях, аби відвезти своє дитя на уроки і забрати додому. Ірина живе в Бориспільському районі Київщини. Щодня вона зі своєю донькою Ілоною «намотує» на машині 52 кілометри в один бік. Але це ще нічого. Раніше впродовж півроку вони добиралися на метро, це був просто жах. У «підземці» і кремезним дядькам буває важко пропхатися, а тут уявіть – дитина на візку, сама ніяк не піднімається, навіть не тримається.

«Дорога втомлює, але тут дуже добре, – каже Ірина. – На нас ніхто не тицяє пальцями. А коли Ілона навчалася в загальноосвітній школі, то було морально важко – кожен на нас косо дивиться, ніхто не допоможе. Бувало, двері зачинять перед носом, як ведеш ту дитину. А тут наче інший світ, де кожен розуміє: діти бувають різними, але від того вони не припиняють бути дітьми».

Наталія Ротай, «Україна молода», 31 березня 2009 року

Джерело: http://umoloda.kiev.ua/number/1379/218/48617/