Кореспондент Фокуса побував у школах, де разом вчаться здорові діти та їх однолітки з особливими потребами

Якби хрестоматійний радянський вчитель випадково опинився в білоцерківській школі №15, його б вистачив удар. Лівш тут не переучують, замість парт, розставлених у казарменому порядку, – круглі столи. А головне – разом сидять здорові діти, школярі з діагнозом ДЦП, Аутисти.

Учителі вважають, що одних це соціалізує, інших – робить людяніше. Не вистачає малого: грошей, робочих рук. І терпимості – у першу чергу в батьків здорових дітей. Інклюзивна освіта в Україні існує майже десять років, але поки лише в якості експерименту. У наступному році, сподіваються директори шкіл, вони одержать документ, що узаконить їхні старання й зобов’язуючий кожний район мегаполіса або обласний центр відкрити хоча б одну таку школу.

Ручна робота

«Казку «Цветик-Семицветик» пам’ятаєте? Дівчинка віддала останню пелюстку, щоб вилікувати хлопчика на милицях. Шляхетно, не те слово! – розповідає директор білоцерківської школи Наталя Слободянюк. – А на ділі як було? Здорові окремо, інваліди окремо. Це й називається подвійними стандартами». Перші колясочники на поріг школи в’їхали в 2000-х. В’їхали й зупинилися – на першому поверсі класів немає, а піднятися вище першого вони не могли. Директор ставить риторичне запитання: «Що було робити?» І, почувши очевидну відповідь кореспондентів Фокуса (ну, ліфт би побудували), сміється: «Думаєте, у тітки в гаманці півмільйона? Ні, я організувала волонтерський рух. Старшокласники піднімали дітей на руках на другий поверх разом з колясками. І так два роки».

Якщо діти з фізичними вадами, як правило, доучуються у звичайній школі до випуску, то їх однолітки із психічними відхиленнями часто повертаються в інтернати після початкової школи. Щоб це виправити, у Білій Церкві до малят особливо уважні, адже до 10 років дитина ще може вирівнятися в розвитку. А якщо цього не відбувається, готують спеціальну програму, де немає іноземних мов, хімії й фізики. Фізичні вади в неважкій формі теж можна перемогти. Недавно в майже глухого хлопчика, що довчився до 7– го класу, зникла необхідність у слуховому апараті - він почав чути. Директор сміється: «Сказав, зняв апарат, тому що за вухом натерло».

Підлягає освіті

Учениця білоцерківської школи №15 Даша, на перший погляд, не вирізняється від однокласників нічим окрім зросту. Консервативна освітня система назвала б її «дитиною, яка не  підлягає навчанню» – провиною тому порушення розвитку нервової системи. Про Дашу, вірніше Дашеньку, як її називають у класі, діти розповідають охоче. Їхні турботи про неї нагадують гру в дочки-матері. «Вона плаває з дельфінами, добре запам’ятовує слова, пам’ятає, як звуть кожного учня в класі, уміє швидко складати пазли. І ще Дашенька краще всіх миє дошку!» – каже її подружка.

– Па-цюк, – виводить на папері Даша.

– Розумниця! А тепер шукай пацюка на картинці! – допомагає їй асистент Вікторія.

Даша довго розглядає малюнки, потім згадує про Вику:

– Ти пацюк! Ти!

У початковій школі з кожним із інклюзивних дітей працює асистент. Правда, такої спеціальності в офіційному реєстрі професій дотепер немає. «Ще одне лихо – відсутність штатних медиків: у школі повинні бути психіатри, дефектологи, лікарі інших спеціальностей», – говорить Наталя Слободянюк. В 15-й, як і в багатьох інших школах, лікарі є, але позаштатні.

Інвалідами по хуліганах

В «професора Нікіти» – так його називають однокласники – на піджаку значок добровольця ООН. «Я з ним скрізь, навіть у басейні – на плавки надягаю», – пишається хлопець. Недавно він отримав медаль за твір про свого дідуся. Довелося попрацювати, адже підписати кожну сторінку на доказ авторства хлопцеві із ДЦП непросто. Втім, вільно говорити англійською й іспанською мовами хвороба не заважає. Усього цього могло б і не бути, якби в столичній школі №168 не вирішили впровадити інклюзив. Зараз із 420 учнів – 66 інвалідів, причому половина з них пересувається на візках.

Першопрохідником була Наталія Верчинская, у якої тут вчиться син Павлик. «Розраховувати, що над цими дітьми не будуть знущатися однолітки, наївно. Інклюзія – річ гарна, щоправда, працює вона, якщо таких дітей багато», – говорить Наталя.

Парадокс, але в дитячому середовищі, де жорстокість цілком природне явище, хлопця не кривдять. Районо порахувало, що за чотири роки інклюзивної програми число забіяк серед здорових дітей поменшало в рази.

Щоб бути ближче до дитини, філолог Наталія влаштувалася в школу вихователем. Правда, не всі такі міцні, як вона. За останній час зі школи звільнилися дві мами. «Сидячи вдома, матір може отримувати на дитину близько 800 гривень пенсії. Стільки ж складає її оклад виховательки в школі, але тоді більше половини пенсії держава забирає», – обурюється Наташа.

Ми закінчуємо розмову – її чекає чоловік років 50. Одразу видно – фізрук: сувора особа, костюмні штани і олімпійка. Це футбольний тренер з сусідньої школи шукає додатковий заробіток, а Наталія Верчинськая – тренера для футбольної команди. Її син, хай і з ДЦП, дуже хоче грати. Значить, всі будуть футболістами, вирішила Наталя.

В 168- й київській школі діти з особливими потребами нарівні з іншими не тільки гризуть граніт науки, але й займаються фізкультурою.

Занадто абстрактний

«Ви що, каші не їли? І молока не пили?» – цікавиться в дітей вчителька математики 168-ї київської школи, коли після її запитання про логарифми в класі постає тиша.

«Хто молоко не п’є, того кізка вб’є», - негайно озивається десятикласник Влад. Клас вибухає реготом. Старенькі кросівки із заклеєної пластиром діркою на підошві. Штани, заштопані у всіх мислимих місцях. І поведінка, відрізняється від тієї, яку прийнято вважати нормою. Проблем у Владика багато – затримка в психічному розвитку, відсутність батьків. Ще – він у класі новенький. Психологи говорять, що ідеальна інклюзія виходить, коли діти разом з першого класу. Однокласники Влада поняття не мають, чому він хворіє, стандартна відповідь: «Щось із головою». «Він занадто абстрактний, – намагається пояснити однокласниця Аня. – Розумний, начитаний нормальний хлопець, але неземний».

Школярі стверджують, що над Владом не знущаються. Посміятися можуть, але без жорстокості. «Як не посміятися, коли він намалював кістяк, суне малюнок в обличчя викладачеві й запитує: «Страшно?» - розповідають хлопці. Незважаючи на складності у спілкуванні, Аня вважає правильним, що такі діти вчаться разом з однолітками. «А що в інтернаті? Його там затюкають, а тут він хоч навчиться поводитися . Ми ж йому підказуємо, що сорочку потрібно заправити, ширінку поправити. Він усе розуміє й відповідає: «Вибачте, виправляюся!».

Ми спілкуємося з Владом в шкільному коридорі. Кожну фразу він супроводжує ленінським жестом – підніманням руки, говорить перебільшено чітко, упевнено, з професорською серйозністю. Революційні в нім не лише жести, але і захоплення – він цікавиться Робесп’єром і якобінцями. Не проти поговорити і про школу. «Тут не так дико, як в попередньому місці, де я вчився. Клімат зовсім інший. Там були діти нормальні, але більше злих. А тут нормально. Інколи грубіянять, але мені все одно. Плювати. Наступне питання»

Воно нам потрібно

Скандали з батьками здорових дітей в інклюзивних школах не рідкість. Одна з матерів, що попросила не називати її імені, висловилася коротко: «Нехай дитина вчиться, а не на чуже горе відволікається». У білоцерківській школі були і ті, хто наполягав на переведенні інвалідів з класів, де вчаться їхні діти. Але директор їм заявила: незадоволені – переводьте ви свою дитину. Бажаючим позбутися комплексів пропонують тренінг «ярлик»: одного з батьків всаджують посеред кімнати, а інші наклеюють йому на спину стікери з першими враженнями про інваліда. Одні виражають злість, інші співчуття, треті відраза – таке лікування, буває, діє миттєво.

Інна Луценко зараз займається питаннями інклюзії в Міністерстві освіти і науки, а раніше працювала психологом в білоцерківській школі №15. Те, що згідно з Конституцією і 3-ою статтею Закона «Про освіту» всі діти мають право на рівний доступ до навчання, вона знає напам’ять. «Але не завжди виходить, – зізнається Інна. – Декларативно таке право існує, але за фактом школи можуть обійти закон і дитини не прийняти. Тоді все залежить від наполегливості та юридичної підкованості батьків».

У звичайних середніх школах про інклюзивний освіту говорити побоюються. «Давайте міркувати, – спочатку був люб’язний директор київської школи №50 Володимир Листешин. - Як нам з дитиною, у якої психічні відхилення, виконувати міністерську програму?» У відповідь на запитання «Так ви за або проти інклюзії?» чомусь раптово перейшов на український: «Я керуюсь нормативними документами. До побачення».

Причину настороженості найчастіше пояснюють лінню і страхом. Лінню, оскільки гроші на інклюзив держава практично не виділяє, школам самостійно доводиться шукати донорів. А страшно вплутуватися через те, що здорові діти часто жорстокі, а їх батьки консервативні. Інколи настільки, що слова «інвалід» і «інтернат» для них одне ціле.

Євгенія Даниленко, фото: Дмитро Стойков, Фокус

Джерело: http://focus.ua/society/114566