Напередодні Дня інвалідів медики лікарні швидкої та невідкладної допомоги зібрали гроші і підготували інвалідам сюрпризи.

ХВОРИМ ЛЮДЯМ ДАЛИ ШАНС ПРИЙНЯТИ ЦЕЙ МИР

Незвичайність і навіть унікальність міського центру ранньої, загальної, соціально-педагогічної та трудової реабілітації дітей-інвалідів та інвалідів дитинства, розповідає начальник управління праці і соціального захисту населення Світлана Горбунова-Рубан, полягає в тому, що ця установа виникла на базі звичайної громадської організації. Його створили матері дітей-інвалідів. Вони об’єдналися, бо зіштовхнулися з непереборною проблемою. Дітей з інтелектуальною недостатністю комісії визнавали не здатними до навчання, і їх не приймали до жодної загальноосвітньої установи. Віддавати дітей на державне забезпечення до Будинку інвалідів матері не захотіли: це природне бажання нормальної жінки, говорить Світлана Олександрівна. Мамам залишалося єдине: невідлучно знаходитися з дітьми-інвалідами в чотирьох стінах. Створення Центру реабілітації дало матерям можливість працювати, а дітям – розвиватися. На відміну від Будинку інвалідів, Центр – відкрита установа: вранці дітей приводять, а ввечері забирають додому. Центр відвідує близько 150 дітей і молодих людей до 30 років. Тут займаються комплексною реабілітацією дітей і молоді з розумовою відсталістю: з ними працюють за спеціально створеними програмами. Розвивають у колективі і через колектив, проводять індивідуальні заняття.

Директор Центру Наталя Чаплигіна розповідає, що основне завдання її співробітників – адаптувати до суспільства, навчити дитину жити без батьків, прийняти цей світ, почуватися в ньому нормально. Інвалідів навчають обслуговувати себе самостійно: зав’язувати шнурки, заварювати чай, жарити яєчню. Старші вже самі через все місто дістаються до Олексіївки у Центр реабілітації: для цього фахівці безліч разів їздили з ними по їхньому маршруту. Багато дітей після занять у Центрі змогли піти до шкіл – і спеціалізованих, і навіть звичайних. Інвалідам, яким пророкували незавидне майбутнє, дають можливість здобути освіту і професію: вчать мислити, говорити, читати, писати, малювати. Тут є ляльковий театр, музично-театральний гурток і гурток м’якої іграшки. Восени вихованці вперше брали участь у спартакіаді для дітей з обмеженими інтелектуальними можливостями і посіли призові місця. Причому не тільки брали участь самі – допомагали й підказували дітям з інших команд, як потрібно грати. Наталя Чаплигіна згадує, як американські фахівці, приїхавши до них у Центр і побачивши дітей, визнали, що у себе в США вони не змогли досягти подібних результатів у реабілітації інвалідів з таким важким станом здоров’я.

У Центрі працюють психологи. Причому не тільки з дітьми, але і з батьками. «Дуже важливо змінити менталітет батьків, – говорить Наталя Іванівна. – Коли я вперше довідалася, що моя дитина – інвалід, перше, що я подумала: «Що скажуть про мене люди?». Головне для батьків – перебороти цей бар’єр, щоб мама, вийшовши з нашого Центра, взяла дитини за руку і йшла з піднятою головою: «Так, це моя дитина, і я нею пишаюся».

Світлана Горбунова-Рубан розповіла, що деякі родини сприймають народження такої дитини як вирок, замикаються на цій проблемі і не бачать із неї виходу. А в Центрі результат роботи з батьками наявний: шість мам, які виховують хворих дітей, ризикнули народити вдруге. Діти народилися повністю здоровими.

«ШВИДКА» ПРИЇХАЛА ДО ІНВАЛІДІВ З ПОДАРУНКАМИ

Центр реабілітації зовнішньою розкішшю не блищить: давно неремонтований дитячий садок радянських часів – з пофарбованими олійною фарбою стінами та дешевими шпалерами. Але працівники Центру пишаються тренажерами, комп’ютерними програмами, сучасними засобами навчання дітей – їх подарували добрі люди. Напередодні Дня інвалідів Центр реабілітації відвідали головний лікар лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги та його заступник. Вони приїхали з подарунками: телевізором, приставками DVD, мікрофонами для караоке. Подарунки прийшлися до речі: діти виявилися великими любителями і поспівати, і потанцювати. Вони виступили зі справжнім концертом: дуже старалися юнаки з хору, самозабутньо танцювали дівчата в яскравих платтях, хлопець із хворобою Дауна хоробро станцював нижній брейк. Під час останнього візиту до Центру лікарі помітили, що у залі, де діти займаються музикою, відсутні стільці – і їх подарували під час нинішнього приїзду. Ще привезли життєрадісні різнобарвні світильники – у залі не було світла. Передали подарунок і від головного лікаря стоматологічної поліклініки № 7 – величезну скриню із зубною пастою та щітками.

Приємно шокував усіх новорічний сюрприз: величезний Дід Мороз із 46-м розміром ноги. Коли інваліди довідалися, що він вміє ще співати і танцювати – просто сторопіли. Маленький хлопчик на всі вічі дивився на кремезну фігуру діда з білою бородою, але тримався від нього на достатній відстані і весь час повторював: «Він живий!» Проте коли Мороз заспівав і почав танцювати щось схоже на твіст – дитина одразу підключилася до танцю.

Кореспондент «Вечірки» поцікавилася у головлікаря «швидкої», чи не єдина це акція, і чи збирається лікарня швидкої й надалі підтримувати Центр. Богдан Федак зазначив, що він і директор Департаменту охорони здоров’я і соціальних питань Ігор Шурма – харків’яни «ще молоді» (обоє приїхали цього року зі Львова. – Авт.). Довідавшись про Центр, вони вирішили взяти його під свою опіку і допомагати чим зможуть.

– Богдане Степановичу, ви бачили виступи «безнадійних», визнаних ненавчальними дітей. Оціните, будь ласка, як лікар – наскільки вони для свого діагнозу вже реабілітовані, чи помітні результати?

– Я знаю, у якому важкому стані були ці діти до початку роботи з ними. Результати приголомшливі. Такий Центр конче необхідний для цих дітей. Це фактично єдине місце у місті, де вони можуть бути адаптовані до життя. Я сьогодні бачив одного-двох молодих людей, яких уже в сьогоднішньому їхньому стані можна влаштовувати на роботу. Вони цілком можуть бути членами нашого суспільства – працювати і забезпечувати себе.

– А як ви оцінюєте те, що діти попадали в такт, коли співали і танцювали?

– Скажу чесно – не кожен лікар так проспіває і станцює. Низький уклін батькам, які не кинули цих дітей і вкладають у них все, що можуть, аби діти росли і розвивалися. Я почав інакше ставитися до інвалідів після поїздки до США. У нас чомусь все ще існує думка, що інваліди – не такі люди, як ми. Але ще невідомо, хто кого насправді оцінює – вони нас чи ми їх. Ми повинні ставитися до них як до повноцінних членів нашого суспільства.

Рік тому двоє молодих людей, яких привели до Центру батьки, одружилася. У них вже народилася дитина – абсолютно здорова: хвороба батьків, на щастя, генетично не передається. Молодий папа Максим – у нього від народження ДЦП – закінчив економічний університет і працює в цьому ж Центрі. «Він чудово мислить і прекрасно вихований, – хвалить хлопця Наталя Іванівна. – А на підході ще одна родина. Це дуже важливо: вони поруч, вони вже не самотні».

– Хворих людей міняє любов? – запитала я.

– Вони стають зовсім іншими, – переконана Світлана Горбунова-Рубан. – Ще й здоровим фору дадуть.

Марина Єфанова

Джерело: http://www.vecherniy.kharkov.ua/ind2.php?Division=society&id=7742