– Вам коли-небудь було соромно за те, що ви – українці? Мені – так, – зізнається директор Білоцерківського реабілітаційного центру «Шанс» для дітей-інвалідів Володимир Крижанівський.

Він приїхав у Сімферополь для того, щоб взяти участь у конференції, присвяченій канадсько-українському проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні» і поділитися своїм досвідом боротьби за те, щоб ці діти мали можливість отримати освіту на рівних умовах з іншими дітьми.

І досвід цей великий і сумний, і соромно Володимиру дійсно бувало – зокрема, що одного разу представники Польщі, які займалися проблемами інклюзивної освіти, не змогли приїхати у Білу Церкву тому, що у місті не було жодного готелю зі спеціально обладнаним входом для інвалідів.

– На жаль, при всьому бажанні я не можу самостійно забезпечити доступний вхід для інвалідів у всі будівлі нашого міста, – говорить Володимир, – Зрозуміло, що цим має займатися наша влада, наша держава, але мені зробили справедливе зауваження як громадянину цієї країни, і мені було незручно. Так що в першу чергу ми маємо подолати ті бар’єри, які є у нашій свідомості. До речі, чому ми маємо ізолювати цих дітей? Адже школа є не тільки центром, де здобувається рівна освіта, але і центром побудови суспільства.

Справді, сьогодні у загальноосвітній школі майже неможливо побачити дитину у інвалідному візку, не кажучи вже про незрячих чи глухонімих діток. У нашій країні тільки окремі навчальні заклади можуть похвалитися хоча б можливістю вільного доступу для дітей з фізичними недолітками. Та й окремі учителі будуть не готові навчати таких дітей, а деякі батьки можуть просто не захотіти, що їх малюк сидів за однією партою з інвалідом. Між іншим на Україні сьогодні близько ста п’ятдесяти тисяч дітей з особливими потребами і, як наслідок, з обмеженими можливостями для навчання. А навчатися їм хочеться і спілкуватися – хочеться, і просто жити нормальним життям з мінімальною кількістю заборон і бар’єрів.

Саме тому модель інклюзивної освіти передбачає не тільки відповідну архітектурну адаптацію школи, але і зміну ставлення педагогів, дітей, адміністрації школи до самого процесу навчання «особливих» дітей.

У Сімферополі першим навчальним закладом, де буде запроваджуватися інклюзивне навчання, стане навчально-виховний комплекс №3, у якому навчається близько трьох тисяч дітей. Про це нововведення знають і учні, і їхні батьки, і педагоги, і переважна більшість ставиться до нього позитивно.

Проект триватиме до 2013 року – за цей час у школі мають з’явитися і пандуси, і ліфти, і спеціально обладнані кабінети для навчання дітей з особливими потребами. Учасники проекту сподіваються, що на третій школі нововведення не закінчаться – уже розроблені відповідні плани і методики для гімназії №1 і школи №34. Головне, щоб люди були в цьому зацікавлені, а школи отримали достатнє фінансування.

– Ми почали займатися цим не сьогодні і не вчора, – говорить міністр освіти та науки АР Крим Валерій Лавров.

– І результати є: сьогодні в Криму – єдиний факультет на Україні у складі республіканського гуманітарного університету тільки для інвалідів, – і там навчаються понад 100 осіб. Ми будемо допомагати реалізувати цей проект всіма силами. Зокрема, на базі школи №3 за рахунок коштів республіки планується відкрити відділення для отримання дітьми-інвалідами професійно-технічної освіти. А в наступному семестрі вчителі зможуть пройти спецпідготовку для роботи з інвалідами на базі Республіканського інституту ту післядипломної педагогічної освіти.

– Якщо природа дитину у чомусь обділила, то вона обов’язково його винагородила чимось іншим, - впевнений Володимир Крижанівський. – У багатьох видатних людей були фізичні недоліки: Бетховен був глухим, але створював геніальну музику, у Шопена була відкрита форма туберкульозу, Гріг був маленького зросту... І якщо ми будемо відділяти таких дітей від нашого суспільства, то втратить тільки суспільство, держава і людство? Можна ж дивитися не на їхні недоліки, а на чесноти.

Один за одним учасники конференції вставали і говорили правильні слова про те, як потрібно і важливо те, що вони роблять, як потребують «особливі» діти нормальних умов для отримання освіти, спілкування з однолітками і повноцінного у всіх відношеннях життя. І бажання є у них, щоб діти жили щасливо, і гроші на це дає уряд Канади. Проте керівник проекту на Україні Юлія Найда впевнена: нагальним є і зміна нормативної бази країни.

– Ми можемо побудувати пандуси і перебудувати туалети, навчити вчителів бути більш гнучкими, помістити у серце кожного дорослого поняття інклюзії, але якщо ми не змінимо ті нормативні документи, які існують зараз на національному рівні, вже завтра ми з цією моделлю нічого зробити не зможемо, – говорить вона.

І має рацію, тричі має рацію – ситуація зміниться на краще тільки у тому випадку, якщо політики будуть більше перейматися долею живих дітей, ніж будівництвом багато міліонних пам’ятників до «пам’ятних» дат.

Діана Скляренко

Джерело: http://invak.info/content/view/6930/1/